Ярославецький парк
Ярославець – це те місце, де паралельно тісно розвивалася автентична українська культура та аристократія, десь перепліталася і доповнювала один одну.
Дякуючи спільним зусиллям і величезній праці багатьох людей, в Ярославці, 22 серпня 2021 року, на території парку, котрий закладений відомим козацьким родом Кочубей ще в 17 столітті, з’явився комфортний простір для дозвілля та живого спілкування задля згуртування та активізації громади, збереження культурно-духовної спадщини, підвищення туристичної привабливості села та його сталого розвитку – відкриття культурно-просвітницького простору в Ярославецькому Кочубеївському парку.
Історії села Ярославець.
Село розмiщене в Сумській (до 1939 року Чернігівській) області і належить до Конотопського району (раніше Кролевецького району).
Є три версії щодо заснування і походження назви села Ярославець.
Перша версія. Засноване у першiй половинi XVII сторiччя шляхтичем Ярославським.
Друга версія. Історія його сягає аж у Княжу добу (зі статті журналіста Віталія Коваленка в газеті «Українське слово» від 20.03.2002 р. про с. Ярославець), тобто Київську Русь і «… несе на собі ім’я Чернігівського князя Ярослава Всеволодовича», – так згадує про ті далекі часи Української держави часопис «Історико-статистичний опис Чернігівської єпархії» (Кн. VII, Чернігів, 1878).
Третя версія. Село славилося великими мальовничими ярами, які оточували поселеня. Від цього і назва.
Вiд 1648 року село Ярославець числилось «в диспозицiї вiйськовiй». Гетьман Іван Самойлович надав Ярославець чернiriвському полковниковi Якову Лизогубу٭¹ (? – 1688), а гетьман Іван Мазепа унiверсалом вiд 1688 року передав його генеральному писаревi Василю Кочубею*² (1640 – 1708). 1781 року, за володiння пiдкоморноrо В. Кочубея, в садибi був регулярний парк iз оранжереєю, дерев’яний палац на 15 покоїв на мурованому цокольному поверсi, придворна Благо-вiщенська церква.
У серединi XIX сторiччя князь Д. Кочубей перебудував садибу та спорудив кiлька флiгелiв. За пореволюцiйноrо перiоду сади6у зруйнували, деяке умеблюванпя потрапило спершу до Глухiвськоrо, а тодi до Сумського музеїв. Донинi збepirся один дерев’яний флirель на цегляному пiдмурку i розкiшний, дуже занехаяний парк.
На місці Благовіщенської церкви вцiлiла каплиця-усипальниця Кочубеїв, споруджена за проектом apxiтектopa О. Ягна у 1870-х роках. На околицi виявлено городище часiв Київської Pyci.
Є підстави вважати, що люди жили на території Ярославця нині Конотопського району ще в часи пізнього кам’яного віку (знайдено кам’яну сокиру). За народними переказами, які передаються з покоління в покоління, які підтверджуються посиланнями на Київський літопис, що історія Ярославця сягає аж у Княжу добу, тобто Київську Русь і «… несе на собі ім’я Чернігівського князя Ярослава Всеволодовича», – так згадує про ті далекі часи Української держави часопис «Історико-статистичний опис Чернігівської єпархії» (Кн. VII, Чернігів, 1878). Цей історичний документ (далі скорочую – В.К.)*3 звертає увагу «… на події за 1196 рік, коли Чернігову загрожували, з одного боку дружини київського князя Рюрика, а з іншого – виступили проти Ярослава володимирський князь Всеволод з князями рязанськими. Ярослав залишив у Чернігові за себе князів Олега й Гліба, укріпив підходи до міста для захисту від Рюрика і вийшов на зустріч Всеволоду. Він «став під лісом, створив засідки» – побудував два укріплених городки: один на вершині високого пагорба в урочищі Яндола, а другий – на крутому урвистому березі озера Бичок. Потім направив послів з пропозицією миру сказати Всеволоду: «Брат і сват! Вітчизну й хліб наш ти взяв; якщо тобі до вподоби правдиво узгодити з нами, щоб бути у союзі – ми готові виконати все, чого побажаєш; але задумів твоїх не побоїмося, і хай Бог і святий Спас розсудять нас з вами». Поміркувавши, князь Всеволод вирішив відмовитися від своїх задумів і повернув свої дружини до Суздаля. А київський князь Рюрик без підтримки Всеволода не наважився вступити у бій і з досадою повернувся до Києва”.
Ярослав на відзнаку такої безкровної перемоги будує в одному з городків дерев’яну церкву. З часом довкола цьогогородка і озера Бичок (нині – Па нський ставок) виросло село із іменем Ярослава у назві – Ярославець.
Ось про які події, пов’язані з селом Ярославець нагадує нащадкам літопис. Про ті події пам’ятає й городище з округлим земляним валом на місці «засіки», що збереглося аж до наших днів у дрімучому Ярославецькому лісі, в урочищі Яндола.
В 1239 р. монголо-татари розорили Чернігів і вчинили велике спустошення у нашому краї. Ярославові городки при-служилися тоді людям і стали прилистком від завойовників. Населення підтримувало їх доти, поки мало у тому потребу. Населення, що вціліло, відбудувало поселення і зберегло його назву. В результаті монголо-татарського нашестя, Чернігово-Сіверське князівство розпалося. Відомо, що у Глухові князював Семен, син убитого в Золотій Орді князя Михайла. Ярославець входив тоді, очевидно, до складу Глухівського князівства.
Близько 1356 року Чернігово-Сіверщиною заволодів литовський князь Ольгерд. Посилення зазіхань Польщі на українські володіння Литви спонукало руську еліту звертати погляди на Москву. У 1500 р. чернігово-сіверські князі «со многими волостями» і містами перейшли на сторону Москви. У 1552 р. в казанський похід разом з «боярськими дітьми» Новгород-Сіверського і Путивля були призначені і «боярські діти Ярославця малого». Цей факт свідчить про те, що Ярославець в той час був значним населеним пунктом і належав якомусь з московських бояр.*4
Після Деулінського перемир’я даний край увійшов до складу Речі Посполитої. Ярославцем володів пан Ярославський. Історик О.Лазаревський припускає, що саме в той час було й засноване село, а його назва походить від імені пана. При цьому ніяких доказів і пояснень не надає. Тож, на нашу думку, правильним буде вважати вищеописану точку зору, яку, крім усього названого, підтверджують ще й народні перекази, що передаються з покоління в покоління корінними ярославчанами. А згадане прізвище пан міг запозичити від назви населеного пункту, яким володів. В ході визвольної війни під проводом Б.Хмельницького ярославчани вигнали пана, а багато селян покозачились, були приписані до Глухівської сотні Ніжинського полку і брали участь в боях проти Речі Посполитої. По закінченні війни Ярославець входив у число «ратушних сіл». Селяни поступово відбудову-вали зруйноване війною господарство. Та радість свободи була недовгою. 20 листопада універсалом гетьмана Мазепи Ярославець було передано у рангове володіння генеральному судді Василю Леонтійовичу Кочубею. 28 квітня 1688р. він отримав царську грамоту на це володіння.
Ярославець знаменитий і козацькою добою. Село входило до складу земель Гетьманщини, що проіснувала з 1648 до 1782 року. Про цю добу згадує видатний історик Дмитро Яворницький у своєму тритомному виданні «Історія запорозьких козаків» (1892 – 1897 рр.), по-відомляючи, що в селі Ярославці в маєтку Василя Кочубея існувала світлиця гетьмана Івана Мазепи*5. Частими гостями бували в ній козаки, що приїздили з Запорізької Січі.
В.Л.Кочубей та його нащадки володіли Ярославцем рівно 230 років (до відомих подій 1917 р.). У Ярославці закріпилася та гілка великого Кочубеївського роду, яка пішла від Василя Васильовича Кочубея, внука Василя Леонтійовича, та його сина, теж Василя Васильовича. Перший був одружений на Марфі Дем’янівні Оболонській – дочці генерального судді, другий – на Олені Василівні Туманській, дочці останнього генерального писаря. Вони постійно жили в Ярославці, дуже його любили і багато зробили для його розбудови. Маєток Кочубеїв знаходився довкола «Ярославового городка», в оточенні величезного ландшафного 20-ти гектарного парку в англійському стилі.
Окрасою маєтку і села була по- будована в 70-х роках XVIIIст. на місці Ярославового храму Благовіщенська церква з Михайлівським приділом, де зберігалися подаровані Кочубеями коштовності і родинна реліквія – скривавлена сорочка В.Л.Кочубея, у якій він був скараний на смерть.
У наш час на місці Благовіщенської церкви і каплиці-усипальниці установлено пам’ятний знак з написом: «Прохожий, зупинись на мить, схили коліна над землею, бо тут поховані були нащадки славних Кочубеїв… Кочубеї залишили помітний слід в історії нашого краю. 1687-1917».
Зправа від знака збереглися два входи в підземний тунель, який виходив далеко за селом.
Маєток був прибутковим завдяки господарській хватці господарів. Діяли дві тваринницькі ферми, ряд промислових підприємств, які отримали свій розвиток після відміни кріпосного права: сушарка, масло бійня, цегельний, цукровий та спиртовий заводи, які знаходились в хуторі Покровському. Ярославецьким Кочубеям належала також найбільша на лівобережжі паперова фабрика в Ретику, заснована в 1842 р. Селяни мали роботу і заробіток. Адже землі в селянських господарствах було мало: в ході реформи 1861 року вони отримали по чотири десятини землі на душу чоловічої статі. Тим більше, що ділянки дробилися в процесі спадкування. Тому мусили орендувати землю у поміщика, деякі селяни вирушали на заробітки, на сезонні роботи.
Під час революції 1905- 1907 р.р. почувши про виступи селян, ярославецькі також вирішили «робити революцію”. Прийшовши з червоним «прапором» до економії, стали вимагати аудієнції з поміщицею (це була Марія Олексіївна Кочубей – Капніст). Коли вона вийшла і ніяких вимог від селян не послідувало, вона сама запропонувала підвищити плату. І на цьому селяни розійшлися, революція в Ярославці закінчилася. Кочубеї намагалися будувати відносини із селянами на засадах добросусідства, хоч, звісно, без інцидентів не обходилося. Налякана поміщиця найняла загін інгушів і вони охороняли маєток до самого 1917 року.
З іменем Кочубеїв пов’язано зародження соціально-культурної сфери в Ярославці. За Василя Аркадійовича Кочубея відкрито церковно-приходську школу для хлопців (1887), та школу для дівчат (1895). Відоме ім’я першого учителя в Ярославці – Міна Пилипович Гагін. Незадовго до смерті (1897) В.А.Кочубей побудував дерев’яне приміщення земської школи. У 1893р. ним же на околиці села було побудоване приміщення і відкрито лікарню. В ній прпцював один лікар, який обслуговував кілька довколишніх сіл. Цю справу продовжила після смерті чоловіка Марія Олексіївна Кочубей. За власні кошти вона побудувала нове цегляне приміщення земської школи у 1912 р., від імені земства сама контролювала навчально-виховний процес. В школі навчалось понад 100 учнів із Ярославця і сусідніх шкіл, працювало 3 вчителі.
Отже, про культуру села, а точніше, про пам’ятки історії, культури та природи пригадати потрібно…
Завдяки програмі “Малі річки і водоймища – відновимо!” у Ярославці теж знайдеться робота, аби було бажання відновлення джерел в урочищах Рокита, Медведовщина, Степове. Адже річки Реть, Клевень міліють і тому потребують домомоги, як і Великий ставок (колишнє озеро Бичок) потребує очистки його ключів (підводних джерел) біля острова “Панського саду”, тобто старого парку Кочубея. Парк теж потрібно відновити згідно зі старовинним планом-схемою, що зберігся.
Треба нагадати, що Ярославець знаходиться посередині старовинного Мутинсько-Глухівського шляху між Батуриним і Глуховим. Цей шлях буде включено до майбутнього сільського зеленого, чи козацького, маршруту, що пройде з Києва через Ніжин, Батурин, Кролевець із зупинкою в Ярославці, де можна було б помилуватись мальовничими краєвидами села, відновленими вітряками, парками з островом, побувати в лісах біля Медведівської криниці, заглянути в Сухий ліс і оглянути кам’яний метеорит, що виглядає із землі та скуштувати українського борщу місцевого приготування чи козацького кулешу або млинців-гречаників з конопляною олією, … і продовжити маршрут до Глухова, Путивля і т.д. Це – майбутні гроші, в тому числі й валюта, що поповнять місцеву казну, щоб за них продовжувати відновлювати визначні пам’ятки краю. Тому Ярославець потребує такого відновлення, щоб розпочати «робити гроші» й дати людям роботу. Адже раніше на селі були мірошники, чоботарі, художники і просто кустарі. Виплітали кошики, гончарі мистецьки виробляли глечики й вази… Все це – сувенірний товар. За кордоном йому, рукотворному, ціни немає.
Отже, дивлячись на хоча і напівзруйнований, але ще міцний будинок Кочубея, можна лише уявити, яким бурхливим життям жили його мешканці в добу українського козацтва. Навколишній парк ще відлунює козацьким маршем, пам’ятає дивовижну музику клавесинів і яскраву оздобу прадавніх хоругов.
Тут, у серці Сіверського краю, в славнім селі Ярославець, дивом зберігся Кочубеївський парк козацької доби, будинок-флігель – рештки маєтку Кочубея, де свого часу була світлиця гетьмана України Івана Мазепи. Сюди до гетьмана з почтом приїздили запорізькі козаки. А біля Медведівської криниці він зустрів своє вірне кохання – Мотрону.
Урочище Сухий ліс зберігає гостя із Всесвіту – метеорит. Історія тут на кожному кроці. Зберегти цю перлину для нащадків – справа нашої честі й совісті. Село залишилось в історії завдяки Кочубею Олександру Васильовичу. Старий дитсадок, вже розвалений в наш час був садибою Кочубеїв. Панський сад. Картини. І ще багато багато чого належало їм. Ходила легенда, що їхні дорогоцінні речі десь закопані. Багато хто намагався їх відкопати.
Якби було б кому і на які кошти відновити все це. Ярославець – все ж таки історичне місце.
В 1975 році село відвідав син останнього власника маєтку Петра Васильовича Кочубея – Василь Петрович. Це був візит в місця йго молодості. У 2001 та у 2009 роках до Ярославця приїздили діти Василя Петровича: відповідно Анна Василівна Худокормова-Кочубей з чоловіком та Петро Васильович Кочубей з дружиною. Вони оглянули колишнє помістя, старовинний парк та острів, експозицію шкільного краєзнавого музею.
у 2021 році троянди за ініціативи місцевих активистів з родинного парку у Ярославці було передано до Ніцци( Франція )для висадження на могилі Єлізавети Кочубей.
